Коли я був у Польщі, мій товариш абсолютно буденно розповів річ, яка для українського вуха звучить майже як фантастика.

Його син, якому ще немає повних чотирнадцяти, за три місяці спокійно пройшов навчання, здав іспит і отримав польську категорію AM. Це не «дорослі» права і не право ганяти трасою, а дуже обмежена, але цілком реальна можливість керувати легким транспортом: мопедом або невеличким чотириколісним транспортним засобом, який важить до 350 кг і конструктивно не їде швидше 45 км/год.

Тобто дитина не просто сидить у телефоні, не просто чекає, поки її всюди відвезуть батьки, не просто живе в режимі «мене мають доставити». Вона вчиться бути учасником дорожнього руху, розуміти правила, відповідати за свої дії, планувати маршрут, оцінювати ризики і нести свою маленьку, але вже справжню відповідальність.

І ось тут у мене виникає просте питання: чому цього досі немає в українській школі?

Ми роками розповідаємо дітям речі, які вони забудуть через два тижні після контрольної, але не вчимо їх того, що буквально може зберегти життя. Ми випускаємо зі школи людину, яка може знати будову інфузорії-туфельки, але не розуміти, як поводитися на перехресті, чому не можна вилітати на самокаті з-за припаркованої машини, що таке сліпа зона вантажівки і чому швидкість у 45 км/год у місті - це вже не іграшка.

А тепер додайте до цього інший процес, який уже відбувається у світі. Китайці масово заходять у сегмент електричних мікромобілів, простих, дешевих, маленьких машин, завдання яких не показати статус і не «дати емоцію від керування», а просто перевезти людину на 40-80 кілометрів на день. До школи, до роботи, до гуртка, до амбулаторії, до магазину, з села до громади і назад.

І якщо чесно, мені здається, що саме тут Україна знову може або проспати майбутнє, або зробити дуже сильний хід.

Бо для нас це не тільки про транспорт. Це про села, де дитина без батьківської машини фактично відрізана від світу. Це про малі громади, де громадський транспорт давно існує більше на папері, ніж у реальності. Це про підлітків, які дорослішають не через лекції про відповідальність, а через практику відповідальності. Це про безпеку, бо краще навчити дитину правилам руху в школі, ніж потім робити вигляд, що ми здивовані черговою трагедією на дорозі.

Я би вводив в Україні окремий шкільний курс мобільності. Не «автосправу» радянського типу, де головне - назвати деталі двигуна, а сучасний курс: правила дорожнього руху, перша допомога, електротранспорт, поведінка велосипедиста, самокатника, пішохода, водія мікромобіля, базова технічна грамотність і реальна практика на закритих майданчиках.

А після цього - можливість складати іспит на український аналог категорії AM з 14 років. Не для того, щоб діти ганяли дорогами, а для того, щоб у них з’явилася законна, контрольована і безпечна мобільність.

Паралельно держава могла би запустити програму для громад: електричні мікромобілі української або локалізованої збірки, прості зарядні точки біля шкіл, ЦНАПів, амбулаторій, старостатів, обмеження швидкості, страхування, GPS-контроль для навчальних машин, нормальні правила допуску і жорстка відповідальність за порушення.

Хтось скаже: «Та ви що, діти за кермом?»

А я скажу інакше: діти вже давно за кермом. Тільки часто без навчання, без правил, без захисту, на самокатах, мопедах, квадроциклах, батьківських авто по селах і польових дорогах, у повному правовому тумані, де всі все знають, але роблять вигляд, що нічого не відбувається.

Цивілізована держава відрізняється від хаосу не тим, що вона забороняє реальність. Вона бере реальність, ставить їй рамки, навчає, контролює і робить її безпечнішою.

Світ іде до дешевого малого електротранспорту. Польські підлітки вже можуть легально входити в культуру відповідальної мобільності. Китайці вже виробляють транспорт, який завтра може змінити логіку пересування в малих містах і громадах.

А ми все ще живемо так, ніби мобільність - це або доросла машина за великі гроші, або маршрутка, яка приїде тоді, коли їй захочеться.

І от мені здається, що в країні, яка хоче вижити, модернізуватися і не перетворити свої громади на території повільного згасання, це питання давно вже не про «права для дітей».

Це питання про те, чи здатні ми нарешті навчити наступне покоління не тільки виживати, а нормально рухатися вперед.