Трудова міграція

Внаслідок війни, яку розв’язала Московія проти України, держава опинилася в глибокій демографічній кризі. Поряд із втратами на фронті, мільйони українців були змушені покинути країну. Це спричинило гострий дефіцит робочої сили.

Нинішня влада пропонує вирішити цю проблему шляхом завезення кількох мільйонів трудових мігрантів із третіх країн. У разі реалізації такої політики перед Україною може постати низка серйозних викликів, зокрема:

— зростання рівня злочинності та поява нових форм криміналу;
— виникнення міжетнічних та міжрелігійних конфліктів;
— демпінг на ринку праці, внаслідок чого українці можуть втрачати робочі місця;
— посилення соціальної напруги та конкуренції за обмежені ресурси;
— відтік капіталу через виведення частини зароблених коштів за кордон;
— несплата податків при одночасному навантаженні на соціальну інфраструктуру;
— гальмування інноваційного розвитку через використання дешевої низькокваліфікованої праці;
— формування паралельних закритих спільнот, що не інтегруються в українське суспільство;
— поступова зміна культурного коду нації;
— розмивання етнічної ідентичності української нації та поступове заміщення корінного населення етнічно чужим елементом.

Ця небезпека особливо загострюється тим фактом, що постколоніальний стан української нації та наслідки совєтського панування суттєво підірвали внутрішню відпорність суспільства. Якщо враховувати досвід країн Західної Європи, де значна частина мігрантських спільнот не інтегрувалася навіть у третьому поколінні, а також фактори вищої народжуваності в окремих середовищах, перед українцями постає реальна загроза втрати демографічної більшості у власній державі в перспективі найближчих 100–150 років.

Особливо небезпечною ця тенденція стає в умовах ідеологічного тиску глобалістичних і ліволіберальних концепцій, які через політичні та грантові структури нав’язують модель мультикультуралізму без урахування національних інтересів держави. На цьому тлі українська влада, перебуваючи під тиском великого бізнесу та олігархічних груп, замість системного й стратегічного розв’язання демографічної та кадрової кризи обирає найпростіший шлях — масове завезення мігрантів.

Завезення дешевої й некваліфікованої робочої сили може тимчасово закрити окремі економічні проблеми, спричинені війною, але в довгостроковій перспективі створює стратегічні ризики для збереження української нації, її ідентичності та соціальної стабільності. Не варто забувати і про ефект ланцюгової міграції: кожен трудовий мігрант із часом прагнутиме перевезти до України свою сім’ю, що кратно збільшуватиме масштаби цього процесу.

Як ми, націоналісти, бачимо вирішення проблеми дефіциту робочої сили під час і після війни:

— створення таких соціально-економічних умов, які стимулюватимуть повернення максимальної кількості українців з-за кордону;
— запровадження спрощених умов отримання громадянства для представників української діаспори;
— економічне стимулювання народжуваності;
— повернення престижу робітничим професіям та розвиток професійної освіти;
— створення умов для розвитку автоматизації, роботизації та інновацій в економіці;
— пріоритетне залучення іноземних фахівців, культурно та ментально близьких до українського суспільства.

Трудова міграція в Україну має бути мінімізованою та жорстко регламентованою. Робочі візи для іноземців повинні бути виключно тимчасовими, без автоматичного механізму набуття громадянства чи постійного проживання.

І найголовніше: пріоритетне право на роботу, соціальний захист і державну підтримку в Україні мають отримати ті, хто сьогодні зі зброєю в руках захищає її суверенітет.

Для цього необхідно ухвалити закон, який дозволить іноземцям-добровольцям, що воюють за Україну, отримувати громадянство та повноцінний правовий захист. Адже в багатьох країнах такі добровольці можуть зазнавати переслідувань як найманці.

Створення належних правових та економічних умов для залучення іноземців саме до українського війська, а не до ринку праці, могло б частково вирішити й проблему мобілізаційного ресурсу.

Бо нинішня ситуація виглядає доволі парадоксально: українці мають конституційний обов’язок захищати державу ціною власного життя, тоді як іноземцям держава водночас відкриває право користуватися плодами цієї боротьби у вигляді доступу до ринку праці та економічних можливостей.

Провід НВР «Правий сектор»

Я уважно дивлюся на новини про те, як китайська промисловість методично витісняє європейський автопром, і думаю не про Китай. І навіть не про Німеччину. Я думаю про нас.

Коли з’являється інформація, що Volkswagen Group планує скорочення витрат на 20% до 2028 року, закриває заводи в Німеччині та готується звільнити десятки тисяч працівників, це не просто чергова корпоративна історія. Це симптом. Це ознака того, що стара індустріальна модель Європи, яка будувалася на повільній еволюції, дорогій робочій силі та жорсткому регуляторному полі "Європейський Союз" , почала буксувати в світі, де Китай мислить масштабом, швидкістю і стратегічною холодністю.

Європа десятиліттями нарощувала регуляції. Екологічні стандарти, кліматичні директиви, сертифікації, квоти, погодження, погодження на погодження. Формально — все правильно. По суті — кожен новий регламент додавав ще один шар бетону на ноги виробника.

І от результат: китайські електромобілі заходять на європейський ринок швидше, дешевше і технологічно агресивніше, ніж традиційні бренди встигають переписати свої compliance-політики.

І тут я ставлю питання: а ми що, хочемо повторити цей шлях?

Мені регулярно доводиться брати участь у робочих групах, де обговорюється гармонізація українського законодавства з нормами ЄС. І я бачу, як у нас виникає спокуса копіювати буквально все. Не думаючи, чи відповідає це нашому рівню розвитку, структурі економіки, війні, демографії, фінансовим можливостям.

Ми ризикуємо зробити найгірше з можливого: не отримати європейську промисловість, але отримати європейську бюрократію.

Україні не потрібно ставати ще одним контрольованим сировинним аграрним придатком великого ринку. Не потрібно перетворюватися на територію, де вирощують зерно, експортують руду і приймають директиви, написані під зовсім інші масштаби та інші економіки.

Нам потрібно leapfrog. Буквально перекладаємо як стрибок жаби. Перестрибнути нам потрібно через декілька ступенів розвитку. Перестрибнути аби стати стійкими до самодостатніми.

Не повторювати шлях 70–90-х років Європи, а одразу будувати нову модель.

Почати з економіки стійкості.

Що це означає?

– енергетична автономія громад і підприємств
– локальні виробничі ланцюги
– переробка замість експорту сировини
– цифровізація без надмірного регуляторного пресингу
– стимулювання капіталізації українських компаній

Країни ЄС сьогодні самі починають говорити про стратегічну автономію, reshoring, індустріальну політику. Вони усвідомили, що надмірна віра в глобалізацію зробила їх вразливими.

А ми хочемо імпортувати їхню модель в момент, коли вони самі її переглядають.

Це виглядає як спроба застрибнути в потяг, який уже зупиняється для ремонту.

Я не проти Європи. Я проти сліпого копіювання. Європейський Союз — це політичний проект з власними інтересами. І ці інтереси не зобов’язані збігатися з нашими. Нам там буде дуже нелегко.

Якщо ми хочемо справжнього розвитку, то спочатку потрібно створити внутрішню стійкість: фінансову, енергетичну, промислову. Без цього будь-яка інтеграція означатиме лише відкриття нашого ринку для сильніших гравців.

Розвиток без стійкості — це красиві презентації і короткі кредити.
Стійкість без розвитку — це застій.

Нам потрібна послідовність: спочатку фундамент, потім надбудова.

І якщо ми цього не усвідомимо, то через десять років будемо дивитися на закриті європейські заводи і закриті українські цехи одночасно, дивуючись, як так сталося, що в гонитві за “цивілізованістю” ми втратили власний шанс на індустріальний прорив.

Питання не в тому, чи бути нам з Європою.

Питання в тому, ким ми будемо в цій Європі — партнером із власною промисловістю чи територією для експорту сировини і імпорту регуляцій.